"Мій брат врятував мені життя, а сам загинув". Історія бійців з Бахмута

Максим був під "бахмутським вогнем" 200 годин, коли його наздогнала куля російського снайпера.

"Вісім днів він не їв і не спав, — розповідає мати бійця Лілія. — Він навіть на п’ять хвилин не заплющував очі, бо в цю мить міг вистрелити снайпер".

Лілія називає Бахмут пеклом. Це місто забрало життя одного її сина, а іншому завдало серйозних поранень.

Її втішає лише те, що один син загинув, рятуючи життя іншого.

Коли минулого року Росія вторглась в Україну, Максим та Іван відразу пішли воювати. На той момент Максиму було 22 роки, а Івану — лише 18.

Іван каже, що вони з братом були нерозлучні. "Він завжди був зі мною, а я з ним. Для мене він був найдорожчою людиною".

Хлопець показує фото й відео, де брати разом: в окопі, у військовій машині, під час перепочинку.

Видно, який слід на їхніх обличчях залишили війна: усміхнені молоді люди змінюються, стаючи все більш стомленими.

"Їхні останні хвилини разом пройшли у жорстоких боях за Бахмут. "Спати було неможливо. Нас атакували цілодобово", — каже Іван.

Їхній підрозділ застряг у будівлі без вікон. Довелося пробивати стіни, щоб зайняти вогневі позиції. Саме тоді бійцям наказали відступити.

Іван згадує мить перед пораненням. "Пам’ятаю, я перезаряджався, вийшов з-за стіни. Потім спалах. Мене паралізувало, і я впав".

Він відчув, як тепла кров потекла з рани на обличчя. Іван не очікував, що виживе. "Думав, спливу кров’ю, і все", — згадує він.

Але на допомогу прибіг Максим і затягнув в укриття.

"Він привів мене до тями, вийняв зламані зуби й почав надавати першу допомогу", — розповідає Іван.

Хлопець показує відео, на якому його брат ніжно витирає в нього кров. На іншому відео видно, як Іван щосили намагається йти із раною на обличчі, стискаючи український прапор: символ хоробрості та стійкості у битві за Бахмут.

Іван не сумнівається, що загинув би, якби не Максим. "Мій брат не дав мені вмерти. Він мене врятував".

Максим миттєво викликав по рації допомогу. Але перша бригада медиків не доїхала, в їхню автівку влучила російська ракета — усі загинули на місці. Наступну бригаду довелося чекати дев’ять годин.

І тут Максим вчинив акт самопожертви. Замість того, щоб вирушити з братом у безпечне місце, він зголосився залишитись у Бахмуті й очолити їхній підрозділ.

За тиждень життя Максима забрав російський снайпер.

В Україні майже щодня ховають загиблих бійців. Але похорон Максима — особливий. Разом з його родиною вшанувати його пам’ять вийшло все селище Томаківка, де до війни він мешкав.

Коли несли труну, присутні на знак поваги стали на коліна. Лунали молитви, плач і похоронна музика.

Весь минулий рік батьки Максима й Івана теж практично не спали, подумки вони переживали усі їхні битви. Лілія і Сергій з нетерпінням чекали звісток від своїх хлопців.

Часто з фронту надходили короткі повідомлення: "У нас все добре, мамо".

Але потім прийшла звістка, якої вони боялися найбільше.

Лілія плаче над труною Максима.

"Ми досі не можемо повірити. Моя душа розривається, — ділиться вона своїм горем і додає, — Єдине, що тримає мене на цьому світі, — це молодший син".

Максим міг поїхати з Іваном, каже Лілія, але він не покинув молодших, менш досвідчених товаришів.

"Він — герой. Він — янгол. Він — сонячне світло. Він ніколи не залишив би свого брата, навіть якщо знав, що загине сам".

Україна не називає, скільки життів втрачено у цій війні. Але варто подивитись на кладовище, і стає зрозуміло, що країна платить за це надзвичайно високу ціну.

На цьому маленькому цвинтарі ряди й ряди свіжовиритих могил. Похорон Максима — третій за тиждень для місцевого священника.

Отець Роман, який сам колись був солдатом, каже, що відспівувати Максима було дуже важко. Він дружив з ним і разом з його батьками молився про щасливе повернення братів.

"Ховати солдатів доводиться часто, — зауважує Роман. — А от друзів — ні".

На похороні Іван стискає український прапор, який ніс, коли був поранений. На ньому — підписи його побратимів. Жовто-синю тканину окропила й кров його рани.

Я запитую, чи шкодує він зараз про своє рішення піти на фронт.

"Ми розуміли, що можемо не повернутись, але воювати за Україну — це честь, — відповідає хлопець. — Тому я анітрохи про це не шкодую".

"Мій брат віддав своє життя за нашу свободу. На жаль, свобода приходить із кров’ю".