Нацгвардієць Іван Маляренко: "Біля мене розірвався FPV-дрон. Переді мною був товариш, якого я намагався прикрити. Подумав тієї миті: "Мені й так гайки, а він хай ще живе"

Воював на Запорізькому напрямку. "Мене спонукало піти не лише те, що переживав за рідних, а й те, що росіяни били по житлових будинках, гинули діти", – каже він.

Ми познайомилися з Іваном у реабілітаційному центрі МВС, де він відновлювався після важких поранень. Але менше говорили про бої, а більше – саме про те, як знайти мотивацію жити далі, коли втрачаєш не лише кінцівку, але й око, що важливо для реабілітації, як навчитися сидіти, якщо тривалий час був прикутим до ліжка.

А почали ми нашу зустріч у залі, де танцювали танго. І в його рухах було стільки гармонії і краси, що на короткий час забулися всі жахіття війни.

– 24 лютого о півна шосту ранку я йшов на роботу, то вже бахкало. Тому коли прийшов у школу, розбудив дітей (вони у нас там перебували цілодобово) і чекав, що скаже адміністрація. Потім займалися тим, щоб дітей відправити по домівках, – розповів Іван мені, коли ми перейшли у тренажерний зал, де він зазвичай займається.

– російські війська з перших днів активно захоплювали території на Запорізькому напрямку. Були діти, рідних яких опинилися на окупованих територіях?

– У мене в класі були діти з Енергодару. Але батьки встигли виїхати і забрали їх.

– Багато тоді виїжджали із Запоріжжя? Боялися люди, що захоплять і це місто?

– Та ходили тоді плітки про те, що росіяни нібито о восьмій годині вечора 24 лютого вже будуть у Запоріжжі. Але навіщо притомним людям таке слухати?

– Ви родом із Запоріжжя?

– Ні, з Дніпропетровської області. Навчався у Запорізькому національному університеті, а після закінчення мені запропонували роботу, тому й залишився у Запоріжжі.

– Яку військову спеціальність отримали, коли пішли воювати?

– Стрільця, потім — гранатометника. Був командиром відділення, згодом став командиром взводу.

– Ви розповідали, що служили строкову службу теж у Нацгвардії. То вам особливо нічого нового не довелося вчитись?

– Нового, може, й ні, але повторювати все одно довелося. Я все ж працював учителем, а не військовою справою займався.

Хоч у нас у ліцеї було національно-патріотичне виховання для ліцеїстів. "Джура", яку побудовано під козацький устрій. Усі ділилися на рої, а не на роти, але теж вивчали стройову, демонстрували свої таланти, під час конкурсів і міни шукали, й багато чого цікавого робили. Там був інший керівник, я йому допомагав.

– А про що говорили з дітьми під час таких занять?

– Про історію козацтва й історію України загалом. Був окремий конкурс з тестами, діти дуже старанно до нього готувалися.

Їм подобалось. Як і український рукопаш "Спас", який має витоки з козацького бойового мистецтва.

– Ви багато років ним займалися?

– З 2012 року. Інструктором став у 2016 році.

– Іване, а де воювали, коли зазнали поранення?

– На Запорізькому напрямку. Влітку пройшов навчання в Одесі й отримав звання молодшого лейтенанта. Це початкова офіцерська ланка. Восени поїхав із хлопцями на ротацію. У жовтні зазнав свого поранення. Біля мене розірвався FPV-дрон. Переді мною був товариш, якого я намагався прикрити. Подумав тієї миті: "Мені й так гайки, а він хай ще живе". Але йому також ногу поламало. І оскільки була тривала евакуація, то йому теж ампутували ногу. Я був важкий 300, то мене першого намагались евакуювати. Та тягнути треба було далеко. Я при цьому був притомним, усе пам’ятаю. Лише коли мене перевантажили у швидку, знепритомнів. Кажуть, що було дві клінічні смерті, поки їхав до Запоріжжя. Але на тому світі мені не сподобалось, я назад пішов (посміхається, – авт.).

– Не було світла наприкінці тунелю, як зазвичай кажуть?

– Може, в когось і буває, а в мене було таке, ніби на небо вночі дивишся. Без місяця, але з зірками. Робити там нічого, назад пішов.

– Дрон прилетів, коли ви були на позиції?

– Так, ми ввечері туди зайшли, а вдень укріплювались. А цей дрон летів не зверху, як зазвичай буває, а низько над землею. Тому побачив лише в останню мить боковим зором, що він піднімається, і почав розвертатися, але трохи не встиг. І коли він вибухнув, я розплющив одне око, а інше не дуже вже й розплющувалось. А може, й розплющилось, але темно було з правого боку. Розсікло мені брову, руку зламало і вивернуло, хлопці побачили і наклали турнікет.

– Мені хлопці розповідали, що такі дрони скидають гранати. У вас інакше було?

– Так, є зі скидами. А на нас летів дрон-камікадзе, до нього було прикріплено тротил. Він, судячи з усього, хотів у мене одразу врізатись, але зачепився за окоп, оскільки низько летів, і вибухнув трохи далі.

– Вас двоє тоді було поранених? Було кому вас евакуйовувати чи чекали?

– Було. Я перед цим двохсотого витягнув і трьох трьохсотих відвів. А потім, як прийшли на позицію, настала й моя черга, тягнули вже мене.

– Коли отямилися у шпиталі, яким було перше відчуття?

– Зрадів, що живий.

– А що лікарі казали про око? Його можна було врятувати?

– Спочатку намагалися. Робили операції. Але уламок сильно його пошкодив. Його шили-шили, потім воно просто зменшилося в розмірі.

Коли приїхав у Київ, лікарі вже сказали, що рятувати там немає чого, треба видаляти, щоб не зачепив ліве око. Бо це ж парні органи.

Видалили. Біль, скажу вам, був нестерпним. За такого болю решта фігня. Але я з цим теж упорався.

– Як це – прийняти втрату ока?

– До видалення я три місяці не бачив, тому потроху змирився з цим. А коли видалили, більше став бачити лівим. Раніше ліве око не показувало, що відбувається з правого боку, бо там було праве око. А тепер периферія збільшується. Наш організм непередбачуваний, він до всього прилаштується. Мені не казали, що ампутують ногу. Я проснувся і усвідомив, що її немає.

– Теж складне було поранення?

– Не знаю.

– Не говорили про це з лікарями?

– Мені тоді все було по барабану. Бо був увесь перебинтований і обколотий знеболювальним. У Запоріжжі я перебував півтора чи два дні, потім мене перевезли в Дніпро, а далі – в Київ.

– Важко було навчитися пересуватись самостійно?

– Для початку було важко навіть встати. Мені допоміг мій лікар-травматолог. Каже: "Давай ми будемо з собою сідати". До того я півтора місяця перебинтований пролежав. Тому перші 40 хвилин просидіти було дуже важко, голова йшла обертом. Потім потихеньку ще пробував і згодом пересів на візок. Це було влітку. Мама з тіткою допомагали, і ми вперше поїхали на вулицю прогулятись. Потім почав ходити на реабілітацію. Тому що в другій нозі, по-перше, атрофувались м’язи, по-друге, я не міг зробити елементарного – підняти носок і стати на п’ятку.

– Ця нога теж була травмованою?

– Так. М’язи розірвані, опіки. Знаєте, що допомогло при реабілітації? Є такий їжак – напівсфера. На нього я ставав, реабілітолог страхувала. Проблемою було те, що я не міг стати на п’ятку. І я почав це компенсувати коліном, закидав його назад. З мене така була ніби дуга. Лікарі спочатку злякались, кажуть, щось у тебе не те. Але потихеньку цей їжачок мене витягнув.

– Плануєте протезування другої?

– Так, після того, як зроблю руку. Як мені пояснили, для того, щоб стати на протез, треба зміцнювати всі м’язи. Ти ж все-таки будеш стояти. І щоб не перевалюватися, як качка, у різні боки, треба тренуватися.

– Дивилась, як ви танцюєте танго. У вас класно виходить. Допомагає те, що раніше займалися спортом?

– Не тільки. Все залежить від того, як себе налаштуєш. З перших днів величезну роль зіграла підтримка моїх рідних, друзів. Один заходить і каже: "Тобі сто чоловік привіт передавали!" І ти такий собі думаєш: "Сто чоловік. Розкішно!" (посміхається, – авт.).

Пам’ятаю, як подзвонив дружині й кажу: "Є дві новини. Одна гарна, друга нормальна. З якої починати?". Вона відповідає: "Давай з нормальної". Розповідаю далі: "Ноги немає. Але давай подивимось на це з іншого боку. На носках економимо, коліно не крутить. Усе добре".

– Діти у вас є?

– Так, син. Два з половиною роки. Коли я мобілізувався, йому було 5 місяців.

– Важко було повертатись у соціум, комунікувати з людьми?

– Люди намагаються допомогти. Хоч я завжди кажу, що сам упораюсь. Але коли хтось притримає двері, я дякую. Бо й сам можу їх відчинити, але людина щиро хоче допомогти, а мені легше.

– Один із хлопців, який втратив ноги через поранення, розповідав, що часто буває, що люди намагаються відводити очі при зустрічі з ним. У вас такого не буває?

– Я не зважаю на те, хто там як дивиться чи що думає про мене. Це їхні проблеми. Мені то що до цього? Я живу своїм життям, у мене є підтримка моїх рідних. Цього достатньо.

– А як ви ставитеся до тих, хто каже: "Ми вас туди не відправляли"?

– Молодці, що не відправляли, я сам пішов. Знаєте, що найчастіше питають: "А коли все закінчиться?"

– Що відповідаєте?

– Коли ви зі мною поруч станете. Найбільше дратує, коли розповідають, як "відмазались" і що їх "не заберуть". Кажу: "Молодець, що тебе не заберуть. А я бачив, як хлопці гинуть там на фронті, які дістають поранення". У такі моменти хочеться встати і з ноги так дати трохи.

– Можна переконати тих, хто ще не пішов, чи вони так і будуть бігати далі?

– А навіщо переконувати? Вони це мають самі розуміти. Чому тоді в лютому 2022-го було багато людей біля військкоматів? Тому що вони турбувалися за своїх рідних. Я тоді не думав за себе, лише про те, як захистити свою родину. Я ж був педагогом і міг зробити собі бронь. Навіщо вона мені була потрібна, якщо я турбувався за своїх близьких? А потім деякі люди чомусь почали казати: "Те, що відбувається, мене не стосується". Ну як це тебе не стосується? Якось один знайомий, якого я запитав, чому він не на фронті, пише: "Не настав мій час". А коли він настане? Коли до тебе постукають і скажуть: "Добрий дєнь! Ми прішлі".

Знаєте, мене тоді дуже стимулювало піти ще й те, що почали казати про загибель дітей під час ракетних обстрілів. Діти мають жити і будувати майбутнє.

– Що важливого у реабілітації?

– Індивідуальний підхід. Наприклад, ми приходимо з хлопцями на заняття, нас троє, але реабілітолог приділяє увагу кожному.

– А вам знадобилася психологічна реабілітація?

– Я сам собі психолог, я ж у школі працював. Я повторюся: для мене дуже важлива підтримка рідних, вони дають мені силу. Дзвонить дружина, включає відео, бачу, як син бігає, – це підзаряджає. Діти, у яких я був класним керівником у ліцеї, теж пишуть, надсилають відео. Це все безцінно.

– Думали над тим, що робитимете далі?

– Повернусь у школу. Мене там чекають. Руку тільки зроблю, пройду ВЛК і поїду в Запоріжжя. А згодом ходитиму, переконаний.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"