Письменник, військовослужбовець Валерій Пузік: "Між цивільними та військовими - прірва. І вона росте з геометричною прогресією. Чим далі - тим гірше"

"Я спостерігаю за хлопцями і дівчатами, які мене оточують, за їхніми характерами. Інколи записую діалоги, зберігаю в своїй голові. Колись, якщо доживу, я напишу комедію про цю війну і назву її "Зелений зошит". Колись, якщо доживу, я зроблю з цього всього сатиричний серіал або кіно. Тут є з чого сміятись, і є від чого плакати. Колись я напишу про українських супергероїв. І це буде не Marvel чи DC, а світ ЗСУ з українською міфологією та богами…", — промовляє зі сторінок своєї книги "З любов’ю – тато!" письменник, режисер, художник та військовослужбовець Валерій Пузік. Той, хто після повномасштабного вторгнення вдруге за час російсько-української війни пішов на фронт захищати країну.

- Для вас як військового російсько-українська війна почалася девʼять років тому — 2015-го ви стали добровольцем. Чим для вас було АТО?

- Добровольчий український корпус та АТО стали моїм шляхом дорослішання. Знайшлися відповіді на запитання, які довгий час турбували. То був час важких рішень та вибору.

- Що ви тоді побачили та зрозуміли для себе про те, що відбувається?

- Ворог один і той самий. І він — росія.

- Після повернення до цивільного життя було відчуття, що росія може піти далі? Взагалі розмірковували про таке?

- Я більше думав про те, що бачив, а бачив байдужість і ворожість середовища. Ну якесь АТО, ну стріляють, штуки як-от: "я тебе туди не посилав" і так далі. Ти повертаєшся фактично в нікуди. У мене були випадки в Одесі, коли, наприклад, влаштовувався на один телеканал працювати в студії і там дізнались, що я був в ДУК ПС, викликали в службу охорони та влаштували щось більше схоже на допит. Дивні питання типу: "тєбє нравилось убівать мірних житєлей Данбаса?" і тому подібне. Таких випадків було дуже багато.

- До речі, про Одесу, де ви живете. Якою вона була на початку повномасштабного вторгнення? Як би ви її описали?

- Хаос. У перші дні повномасштабного вторгнення ми з сім’єю шукали бомбосховище, так його і не знайшли. Реакції від мера міста Труханова, представників влади не було більше тижня. Відчувався реальний страх, що влада просто здасть Одесу росіянам, якщо вони дійдуть сюди. Люди самі почали організовуватись, робили коктейлі Молотова, патрулювали вулиці вночі спільно з поліцією, до військкоматів стояли черги. Один з яскравих спогадів — це дідусь із тростиною, який сидів у дворі й робив коктейлі Молотова, а біля нього молоді дівчата та хлопці, яким він розповідав рецептуру.

- Якими були ваші перші думки того дня? Що одразу зробили, коли дізналися про напад?

- Прокинувся. Купа пропущених дзвінків. На вулиці, як я сказав, хаос. Головна думка: треба вивезти сина та дружину. Спочатку ходив допомагати на Канатну, 35 у волонтерський штаб, з друзями ходили на нічні патрулювання разом з поліцією.

- Як знову опинилися у війську?

- Коли дружина з сином залишили місто, я волонтерив у 122-й бригаді ТрО. Показували хлопцям, як чистити автомати від консервації, як їх розбирати та збирати. Дуже багато людей без бойового досвіду, тому їм потрібно було показувати ази. Так тривало близько двох тижнів. Зрештою пішов сам до військкомату.

- Що перше спадає на думку, коли згадуєте ті часи?

- Це якісь фрагменти, ніби слайди: порожні нічні вулиці, їжаки на Дерибасівській — досі не розумію для чого їх там стільки було. Холод, страшенний холод. І тривога навкруги. Тривога в деревах, заклеєних вікнах, в людях, у всьому...

- Ви були на Херсонському напрямку. Зацитую те, що ви вже розказували про перебування там: "Ми знаходилися в місцях, де були росіяни. Вони тут такої біди наробили, що перші дні я не міг їсти". Як ще реагувало тіло? Мозок? Які лишилися спогади?

- Мало спав, мало їв. Щось таке. Суцільна втома. Дезорієнтація в часі. Прийшов з поста, ліг спати, і знову вечір. Таке враження було, що темрява навкруги, суцільна темрява і кожен день схожий один в один на попередній.

Я думаю, мені тоді допомогла "Українська Кіношкола", в якій я навчався на курсі документального кіно. Щовівторка я завантажував записи лекцій, виконував завдання, надсилав їх куратору курсу Володимиру Оселедчику. Він давав дуже багато крутих завдань. Наприклад, написати есе на тему "Хто я?", чи розповісти про "цей день в історії", і крізь призму досвіду та оточуючої реальності я виконував їх. Знаєте, то було як світло в кінці тунелю. Ось скоро вівторок і буде нова лекція про кіно. Навіть короткометражки робив. Знімав і монтував у простій програмі в телефоні.

- Ви тоді вели щоденник. Так про нього говорили: "У херсонському нотатнику немає фільтрації історії. Нещодавно перечитував його, там важкі тексти: про втрати, побут, заміновані поля та розповіді місцевих. Зараз, здається, читачам не потрібні такі історії". Чому? Занадто багато горя? Чи в тилу люди почали відмежовуватися від фронту?

- То не щоденник, а дуже короткі історії, що межували з потоком свідомості. Виписував туди все, фіксував стан, голоси, деякі розповіді місцевих, яких зустрічав.

Чи потрібні такі книги в тилу? Дуже показовий приклад збірка поезій "Вірші з бійниці" Максима Кривцова. Коли він особисто за декілька днів до загибелі звертався до блогерів, щоб подарувати книгу, щоб вони розповіли про неї в своїх сторіс, навіть не пост, а сторіс, йому в більшості випадків просто не відповідали, або говорили, що ні. А писав він людям у вишиванках, що промотують все українське. Чи як зараз там модно казати — є амбасадорами України. Ось і вся відповідь. Сама ж ситуація змінилася, коли він загинув 7 січня, і ті самі блогери й діячі культури від літератури згадали про нове розстріляне відродження. Чи не кожен з них запостив його останній вірш, фото, де він тримає книгу, розповідь про Максима. Його поезія звучала на літературних подіях, врученнях премій та в ефірах телеканалів. Розумієте, подібна ситуація може повторитися, і, на жаль, не один раз. Такі от стандарти...

А Максим Кривцов — це явище в українській поезії. Такі голоси народжуються рідко. Він — один з найсильніших поетів нового покоління в літературі...

Щоб підсумувати цю відповідь, скажу, що до прози та поезії, яку пишуть військові, дуже скептичне ставлення в більшості літературних критиків, фестивалів. На Книжковому Арсеналі їм виділяють окрему резервацію у вигляді загального стенду, або як було до повномасштабного вторгнення — намет. Виділити з цього потоку можуть два-три імені.

У різних книжкових спільнотах точаться дискусії, чи варто приділяти увагу творчості військових, щоб віддячити їм, абощо. Усі забувають, що за піксельною формою ховаються викладачі, дизайнери, митці. Це різні люди, які вимушені були взяти до рук зброю. Виходить, що військова форма — вирок. Коли у 2018 році вийшла моя перша книжка "Моноліт", один знайомий поет сказав: "Тепер на тобі вічне клеймо ветерана письменника, вже не відмиєшся" — і це тому, що книга про російсько-українську війну. А військові пишуть на різні теми. І вірші, і книги для дітей, і фентезі, і детективи, і про війну, само собою. Я не розумію, чому книжка про Бахмут від новоспеченого воєнного документаліста, який приїхав туди туристом, важливіша книги про той же Бахмут він учасника подій.

Між цивільними та військовими — прірва. І вона росте з геометричною прогресією. Чим далі — тим гірше. Як казав Мартін Брест в одному інтерв’ю: У більшості немає запиту на перемогу.

- Чи слідкуєте ви за дискусією в суспільстві щодо мобілізації? Чи підтримуєте думку про те, що воюватимуть всі?

- Воювати мають всі. Віри в ЗСУ замало. Війську потрібні різні люди. Запит неймовірний. І це питання виживання України як держави. А у нас люди дох@я розслабилися. Ми можемо перемогти лише тоді, коли буде повне єднання нації, як на початку повномасштабного вторгнення.

Але ситуація така: ворога зупинила якась суперсила з назвою ЗСУ, росіяни не лізуть з усіх сторін, лінія фронту плюс мінус, якщо дивитись на карту обивательським оком, стабільна. Яка війна? Ну повітряна тривога, ну ракети долітають, ну буває. Я зараз так це бачу. Якщо навесні 2022 року у військкомати черги були в сотні людей, то зараз: "Ау! Ви де?" — Нікого.

Всі пристосувались: хтось прикривається посвідченням волонтера, хтось інвалідність зробив чи ще щось намутив, хтось перепливає річку на рожевому поні, а так більшості ок, лише б ТЦК не зупинило.

- Про що свідчить те, що воюють не лише професійні військові, а й, як ви також зауважили, люди різних професій — викладачі, митці, дизайнери тощо?

- Свідчить про те, що армія, ЗСУ — це звичайні люди. І що інакше не могло й бути. Це війна на виживання: або береш зброю, або годуєш чужу армію.

- Під час вже повномасштабного вторгнення ви написали книгу "З любов’ю – тато!". Це листи до сина — розмова з ним та дружиною. Ви називаєте її "послання в пляшці" і зазначаєте, що хотіли б, щоб він прочитав її, коли підросте. Хоч син уже відповідає вам: "З тобою я можу не боятися. Ти ж військовий. Ти знаєш, що робити". Ви зараз знаєте, що робити?

- В силу своїх навичок та вмінь я виконую розпорядження та накази командирів.

Все, що залежить від мене, я роблю. Що робити в глобальному плані? Не знаю. У мене немає універсального рецепту, я не військовий експерт і не аналітик.

А ще я не вірю, що одна людина може змінити хід війни. "Нагодувати" соцмережі своєю смертю — точно може.

- Думаю, нам, батькам, найважче переживати те, що наші діти ростуть у воєнний час та в таких умовах. Військові часто наголошують: "Ми не повинні цю війну залишити у спадок своїм дітям". На вашу думку, наше покоління здатне завершити її, чи росія вже не дасть нам спокою й надалі?

- росія нікуди не зникне. Морем чи океаном, як малюють часом на картинках, вона не стане. Тож ми повинні бути сильнішими й працювати на спільну мету. Питання ж в тому, чи буде Україна завтра? А як я бачу, більшість не розуміє. І від цього дуже прикро. Якщо глянути історію нашої держави, то росія нам ніколи не давала спокою. І чекати його в майбутньому — лише розчаруватись. Війну ми можемо завершити. Питання в ціні. Це як хтось жартував у мережі: бажаючих вийти на кордони 1991 року стає менше, коли поруч з’являється представник військкомату. Якщо всі боятимуться людей у формі — ми точно не переможемо.

- У книзі "З любов’ю – тато!" є такі рядки: "Колись, якщо доживу, я напишу комедію про цю війну і назву її "Зелений зошит"". Чи не полишаєте цієї ідеї?

- Ідеї не полишаю, а от першочерговий задум трохи змінився. Те, що на той час було в основі, зараз ніби епізод на початку. "Зелений зошит" — це колір блокнота з бойової підготовки, який свого часу потрапив мені до рук. Я довго сміявся, коли його читав. Наприклад, в день, коли ми копали яму під туалет, в зошиті було написано, що ми були на якомусь навчанні, здається, з тактики ведення бою. Це насправді дуже смішно. В тому зошиті багато чого було смішного.

- Дехто із творчих людей — поети, композитори, письменники, які пішли воювати, розказували мені, що тривалий час були в певному ступорі та взагалі не могли нічого писати, творити. У вас були такі випадки, коли натхнення геть немає? Про що думається в такі моменти?

- Я звик багато працювати. Писати зокрема. Декілька днів була, звісно, дезорієнтація, але на початку березня створив папку, яку назвав "Зошит війни", і почав туди писати короткі нотатки та вірші. Думаю, спочатку це виглядало, як щоденник. А потім після написання першого листа сину — кожна історія була окремою. "Зошит війни" — передусім це фільм Романа Любого. Я запитав його, чи можна використовувавати цю назву? Він відповів: "Так". І ті записи… вони клаптикові, хаотичні, суб’єктивні. Там все перемішалося. Частина текстів потім стала книжкою "З любов’ю — тато!", яка була оприлюднена видавництвом "Лабораторія" у січні 2023 року. Деякі публікувалися в антологіях, але більшість наразі просто написані. І лежать собі.

Були моменти, коли я примушував себе писати. Просто сідаєш і пишеш. Це ж вибір типу погортати годину рілси чи все-таки напружитися і створити текст. І я пишу в ту папку до сих пір, але зараз вже трохи класифікую і сортую. Наприклад тексти, які були написані в Херсонській області. Вони стоять окремо. І ми, з видавництвом "Віват" вже працюємо над книжкою. Вона буде мати назву "Мисливці за щастям". Коли вийде друком, наразі не знаю. Сподіваюсь, цього року.

- Знаю, що раніше на фронті ви малювали на ящиках. А зараз як? І де берете це натхнення не лише для літер, а й для фарб?

- Щодо малювання, то десь у квітні 2022 року я купив у магазинчику пензлі та дешеві акрилові фарби. До того моменту не малював ними років шість. З весни 2016 року, якщо бути точним. І взявши фанеру з ящика, в якому лежали автомати, почав на ній малювати.

Це дало шанс відволіктися, зануритись у себе, не думати. Зрештою послухати музику. Одягаєш навушники, і ніхто тебе не чіпає. З часом це стало одержимістю, і я знаходив час між чергуваннями, щоб малювати.

- Наостанок поставлю вам таке питання: як думаєте, що взагалі для нас, як для нації, означає ця війна?

- Виживання.

- А для вас особисто, чим вона є?

- Вибором без вибору.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Валерієм Пузіком